Взаємозв’язок мислення, свідомості та мови в концепціях античних мислителів

Анотація

Мета статті – розглянути й проаналізувати процес історичного розвитку античних уявлень про взаємозв’язок мислення, розуму, свідомості, мови як важливих об’єктів дослідження філософії та психології на етапі їх становлення; проаналізувати уявлення про мислення, розум, свідомість і мову, що відображені в найбільш відомих філософських концепціях мислителів епохи Античності, які є вагомими для всіх наступних поколінь дослідників цієї проблематики. Методологія. Порівняльний та історичний методи використано під час розгляду особливостей філософського та психологічного усвідомлення мислення, розуму, свідомості, мови в історії світової думки та вивченні становлення й розвитку психологічних знань. Розглянуто погляди давньогрецьких натурфілософів (Фалеса, Анаксимандра, Анаксимена, Геракліта з Ефеса, Демокріта), піфагорійців, елеатів, софістів, Платона та Арістотеля стосовно душі, мислення й мови на основі методології історії філософії та історії психології. На засадах системного, структурного та функціонального методів визначено, що натурфілософи не розмежовували здатність мислити та відчувати, вони часто пояснювали матеріальними причинами походження людини, зокрема, атомісти висловлювали думку про те, що пізнання можливе через вплив речей на органи чуття людини як взаємодію атомів. Наукова новизна полягає, насамперед, у такому: в статті обґрунтовано, що Платон заклав основи розуміння когнітивної функції свідомості, висловив ідею, що ім’я – це знаряддя думки, оскільки виражає сутність так, що в імені присутня певна інтерпретація речі суб’єктом пізнання (так, що ми розглядаємо речі з певного боку), отже, ім’я не абсолютно збігається з ейдосом речі, тобто ідеальна сутність – це одне, а інтерпретація її людиною – інше, більш або менш наближене наслідування ідеального зразка. Висновки. У статті сформульовано висновки, згідно з якими потужна інтегральність концепцій мислителів епохи Античності виявляється в неодмінній кореляції єдиних законів організації Космосу й організації людської душі зі структурою політико-правових інститутів. Єдність онтологічної, гносеологічної, логічної, психологічної, етичної, естетичної, політичної та інших складових у вченнях класиків античної філософської думки – це феномен, надзвичайно важливий для подальшого розуміння особливостей становлення філософської та психологічної думки.

Ключові слова: Платон; Арістотель; епоха Античності; філософія; психологія; душа; мислення; розум; свідомість; мова.